Описание

Це ностальгія, коли ти йдеш Міланом, а твої кроки малюють твої емоції на мокрій дорозі. У горі самотності сіра хмара каже мені, що я в чиїхось руках. І за руку вона веде мене туди, де плачуть існування. Кожен рядок моїх віршів – це крок поруч із незабрудненим. І світ втрачено. З краплями, що падають, я не відмічаю час, я лише далекий від життя. І я змішуюся з драматичним звуком емоцій. Дощ падає на порожнечу, і крик стає матерією, порушує тишу. Голоси коливаються. Ось зустріч між асфальтом та його рідкими кроками, намальованими та що підтверджують самотню людину, в екзистенційних мегаполісах шуму. Слабкий.  Ось страх лісу, що мовчить, підвішений, вражений водою, що обманює, генератором цвілі, що перешкоджає вогню. Сильний. Ось танець у темряві, серед хмар сольної пісні, що хоче обійняти вічну плоть. Ми – закохані, занурені в драму солоних сліз одне одного, а тепер об’єднані дощем, який змішує запахи, створюючи єдине ціле. Інтенсивний дощ. Атмосфери емоцій.